13 грудня 2022 року - 145 років від Дня народження Миколи Леонтовича

В роду п’ять поколінь священиків

Микола Леонтович народився 13 грудня 1877 року в селі Монастирок Брацлавського повіту – нині це Немирівська громада Вінницької області. П’ять поколінь роду Леонтовичів – були священниками. Микола Дмитрович теж продовжив родину династію.

«Він був в дитинстві допитливим та кмітливим. Любив бавитися у диригента із братами та сестрами. Батько Миколи Леонтовича – отець Димитрій казав, що «малий Микольця», ще не вміючи говорити, співав. Микола Леонтович дуже любив музику. У 1892 році Микола Леонтович поступив до Подільської духовної семінарії в Кам’янці-Подільському. Під час навчання був диригентом семінарського хору», - розповідає Вінниця.info співробітниця музею Леонтовича Ольга Прокопенко.

Утім Микола Леонтович був не лише композитором. Він вважав себе громадянином Української Народної Республіки. 20 листопада 1917 року Українська Центральна Рада третім Універсалом проголосила створення УНР. Тоді Микола Дмитрович учителював у подільському місті Тульчин - викладав у російськомовному жіночому єпархіальному ліцеї. Одного дня він розпочав урок музики словами: «Добрий день! Сьогодні почнемо вчитися української мови. Хто вміє говорити по-українському?». З десяток дівчат встало», - подає у спогадах Ірина Шеровська-Кравчук, учениця Миколи Леонтовича.

Микола Дмитрович звернувся тоді до всіх у класі з настановою, що тепер треба знати всім українську мову, бо ми – громадяни Української Народної Республіки.

Клавдія – єдине кохання Леонтовича

У 1901 році Микола Леонтович познайомився із дружиною Клавдією. Сталось це у селищі міського типу Тиврів на Вінниччині.

«Клавдія приїхала тоді гостювати до родичів. Микола працював у Тиврові вчителем у духовному училищі. Клавдія - донька священника, була родом із села Підлісся, що на Волині, і вона теж навідалась у це училище. Через рік після знайомства пара побралась.

У музеї досі зберігаються листи, які Микола писав дружині. Вони пронизані теплом, ніжністю. Він часто описував, як сумує за нею, і яка вона в нього красива. Клавдія була дуже дбайливою дружиною. На її плечі лягли всі домашні клопоти. Адже, як потім у спогадах писала їхня донька Галина, батько часто ходив із великою валізою по селах і збирав фольклор, а додому повертався вже надвечір й негайно сідав за рояль, аби писати ноти. А дружина приносила йому чай, якийсь пиріжок - турбувалась, щоби не був голодний.

Донька композитора писала у спогадах також таке: «Ось за ним (фортепіано) в сувору зиму сидів у холоді батько. Закутає ноги ковдрою, хукає на пальці й грає, грає, наче не помічає жорстокої дійсності. Для нього існувала тільки музика. Мама створила максимальні умови для його творчого спокою і настрою. Вона, очевидно, розуміла, ким є і ким залишається Леонтович для України», - розповідає Ольга Прокопенко.

Період, коли твори Леонтовича тріумфували у Європі - з 1919 по 1921 роки, був найубогішим у житті композитора. Його сім’ї не вистачало харчування, не було одягу.

«Тату я помираю»

Микола Леонтович два роки поспіль працював над оперою «На русалчин Великдень». Аби дописати сюжет, потрібна була допомога лібретистки Надії Танашевич, колишньої учениці Миколи Леонтовича. 20 січня композитор дістався Стражгорода. Цілий день сидів із Надією Танашевич над оперою.

Наступного дня збирався у Марківку. Наостанок, згадує учениця Миколи Леонтовича, йому поворожила по руці «стара Танашиха». Глянувши, дівчина прошепотіла: «Це лінія життя, але чому вона така коротка?» Леонтович віджартувався, мовляв, смерті не чекає. Але доля жартувати вже не збиралася.

«І от він дістався Марківки. На календарі – 22 січня 1921 року. Субота, шоста година вечора. Тільки-но до розмови зійшлася родина Леонтовичів: отець Димитрій, Микола, його сестра Вікторія і донька Галина, аж до хати постукався і попросився заночувати подорожній. «Розмова російська, солдатська», – згадував потім батько Миколи Леонтовича. Гість показав посвідчення чекіста і представився Афанасієм Гріщенком. Його нагодували, поклали спати.

О 7:30 ранку наступного дня пролунав постріл. Батько влетів до синової кімнати. Напівзігнутим на дивані сидів Микола Леонтович. Стікав кров’ю від прицільного пострілу у груди. «Тату, я помираю», - єдине, що встиг вимовити», - говорить Ольга Прокопенко.

Микола Леонович загинув, але його найвідоміша у світі різдвяна пісня живе, вже 100 років. «Щедрик» прославляє Україну.

Щедрик - українська мелодія, яка стала символом різдвяних свят у всьому світі. Найбільше її знають у англомовному варіанті - Carol of the bells. З простої народної фольклорної мелодії український композитор Микола Леонтович створив світовий шедевр. Вперше Щедрик Леонтовича прозвучав 105 років тому, у грудні 1916-го, а вже за кілька років став інструментом української дипломатії тих часів і звучав у кращих концертних залах Чехословаччини, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Нідерландів, Великої Британії, Німеччини, Польщі, Іспанії. Наступного року виповнюється 100 років з моменту, коли Щедрик з шаленим успіхом виконали на сцені Карнеґі Гол у Нью-Йорку. Після цього світове турне мелодії продовжилось у Мексиці, Бразилії, Аргентині, Уругваї, Кубі та Канаді.